Одна з важливих подій в літературному житті – це Форум видавців, який цього року відбувається 18-22 вересня у Львові. Зазвичай на ньому представлено чимало цікавих книжок. Утім, серед них є такі, про які можна сказати, що вони заслуговують на найпильнішу увагу.
Олег Векленко. Чорнобиль: етюди з натури. – Х.: Фабула, 2019
Трагедію, яка сколихнула весь світ, в Радянському Союзі називали «боротьбою з буремною стихією атома, що вийшов з-під контролю». Саме на вістрі цієї боротьби опинився волею долі автор цієї книжки спогадів, художник, професор Харківської державної академії дизайну і мистецтв, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській. В основу лягли особисті відчуття, пережиті в період перебування в Чорнобилі в травні-червні 1986 року. Автор розказує, яким було повсякденне життя ліквідаторів у таборі неподалік станції, про примітивні засоби захисту і про те, що усвідомлення справжньої небезпеки прийшло набагато пізніше. Щирі історії про ті дні написані живою мовою і доповнені авторськими малюнками та фотографіями. Короткі оповідання не претендують на всеосяжну картину Чорнобильської трагедії. Це лише маленький фрагмент, її відображення у свідомості художника.
Олесь Доній. Трансформація української національної ідеї. – К.: Наш Формат, 2019
«Трансформації», про які мова у цій збірці стосуються насамперед не життя, а виживання української нації в різних «державних» умовах. Оскільки жити завжди доводилося на «рідній, не своїй землі», то варіацій на тему майбутнього у наших провидціі було чимало – від гетьманської архаїки до новизни президентської республіки. «Українські мислителі до кінця не прописали те, на яких засадах має існувати новостворена держава, і на яких саме ідейних основах повинно творитися нове суспільство, - зауважує укладач збірки Олесь Доній. - Тому Україна час від часу засвідчує чергову здатність до боротьби (майдани, відсіч російській агресії), однак збільшує своє відставання від країн євроспільноти. Можливо, варто не лише міняти політиків, а й навчитися працювати над цілями? Може, слід навчитися коригувати ідеї?» Загалом 30 відомих українських істориків, філософів, політологів, культурологів дають у ній власні відповіді на питання про те, як розвивалася «українська ідея», чому і на якому етапі вона загальмувала, і що слід зробити, щоб «українська ідея» знову стала «українською мрією».
Тарас Мельничук. Юнак милується автоматом. – Брустурів: Дискурсус, 2019
За стилем ця поезія іноді схожа на американського Уолта Уїтмена, образ якого автор, названий Князем Роси, за життя наслідував, і водночас – на японські хоку (і танка), які саме тоді стали з’являтися в радянських «Перлинах світової лірики». Звісно, Басьо ще не було, а був пролетарський поет Ісікава Такубоку, але й цього було достатньо, щоб вразити східною естетикою західноукраїнського поета. У принципі, народний мінімалізм, який практикував автор, тільки тим і цінний (на відміну від урбаністичної лірики), що він - про «справжні» цінності, які, будучи в усьому світі «олдовою» темою, ніколи не застаріють. Це космос навіть у мовчазному жуванні за столом. Причому будь-де – хоч у Заполяр’ї, хоч у Вижниці. Кажуть, цей поет надихав Василя Герасим’юка і Степана Процюка – двох поетів різних поколінь, але одного і того ж маргінесу, де час не має значення. Іноді поява будь-якого сільського екзоту у вихолощеному «столичному» контексті може вистрілити, як вистрілив свого часу цілий комсомольський десант, призваний до Києва з національних окраїн, де були і той самий Герасим’юк, і Іван Малкович, і Оксана Забужко.
Елена Деревянко. Опыты ясномыслия. Ч. 1, 2. — К. : Саммит-книга, 2019
Авторка цих двох збірок – відома вчена, політична консультантка, гуру керування репутацією з міжнародним іменем і громадська діячка, тематика статей і есеїв якої справді вражає. Це філософське розмаїття іноді можна порівняти зі «Спробами» Монтеня, або зі стилем Террі Пратчетта, якого вона обожнює. І це не дивно – моторика оповіді, професійна впевненість і меткий стиль справді вражають. Геополітика, менеджмент, рідний Київ, жіноча дружба. «После прочтения книги возник вопрос, почему она не появилась ранее», - дивується Леонід Кравчук. «Відчуваєш, ніби в середньовіччі раптом з’явився Кант і розповів про принципи мислення та світосприйняття», - уточнює Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу «Всесвіт». «Налицо и энциклопедичность знаний, и безусловный талант», - додає головний редактор журналу «Радуга» Юрій Ковальський. Тож тут і поради можновладцям («главное – искренность в осознании своего долга, правильная мотивация политической деятельности»), і прогнози на майбутнє («по мнению Аттали, в ближайшие 50 лет с нашим миром произойдет несколько малоприятных трансформаций», і поради початківцям («о том, почему бросая фекалии на вентилятор, сложно остаться в белом фраке». Але головне, окрім професіоналізма, щира увага до читача. «Если я что-то упустила – добавьте, если переборщила – пропустите, если не согласны – поспорьте», - запрошує авторка.
Марія Козиренко. Відкривати тут. – Х.: Фабула, 2019
Майже у кожному вірші цієї екзотичної збірки – справжньому мистецькому проекту, оформленому українськими ієрогліфами - протиставлення, порівняння, нерівність. Мовляв, авторка спробувала, тепер ваша черга. Що саме? Навчитися бачити, спробувати стати краще, почути один одного, кохати без застережень. «Любов — це погана оптика. / Але без неї, / Як з’ясувалося під час не дуже гуманних експериментів / Над людьми, / Бачити геть нічого». Тож навіть в анотації до збірки сказано, що ця книжка – аварійний вихід, який можна (і треба) відкрити будь-якої (важкої) миті. Сама ж авторка давно це для себе зробила, тож варто прочитати її віршовані послання, щоб і собі навчитися. Недаремно її дебютна збірка називалася «Сонячна бомба», а в новій маємо «невипадковий» вірш про те, що ж буває, коли не стримувати емоції та почуття. «І тепер у сонці дірка. Можна гойдалку вчепити, / Їй сподобається точно — гойда, гойда, линь, лети. / Я — ловлю — тебе — щомиті. / Я ловлю тебе. А ти?»
Виктор Хорунжий. Дженнифер. Обитель скорби. К.: Space One (Спэйс Ван), 2019
Героїні цієї історії, що наслідує всі найкращі риси літератури нуар та психологічної прози разом із готичним романом, насправді не позаздриш. Адже рятуватися їй, попри всі «психічні» негаразди, доводиться не лише від власного, здавалося, божевілля, але й від усвідомлення того, що навпаки – весь світ божеволіє. Інакше, чому ніхто не бачить того, що бачить вона? У двері рвуться монстри, у вікно зазирає хижий птах, а сусідки лише багатозначно переглядаються. За сюжетом, шістнадцятирічна Дженніфер Паркер, чиї батьки загинули у катастрофі, потрапляє після всіх страшних ночей на самоті до психіатричної лікарні, оскільки її продовжують переслідувати кошмари. Чи варто казати, що життя в клініці виявилося не меншим жахіттям, оскільки видіння не зникли, втекти разом з такими самими пацієнтами виявилося не так просто, крім того, допомогти втікачці береться таємнича жінка. Тим часом коло звужується, кошмари підступають, треба тікати, щоб не стати жертвою, але порятунку, здається, немає навіть за стінами «обителі скорботи». «Только бы успеть, только бы успеть первой», — пульсировало в голове Дженни. Промчавшись по пустому коридору, она добежала до двери своей палаты, рванула ее на себя и чуть не упала, когда дверь неожиданно легко открылась. Девушка ворвалась внутрь, подбежала к своей кровати, собираясь запрыгнуть в нее и притвориться спящей… Она отдернула одеяло и… увидела под ним спящую незнакомку. Но кто мог уснуть здесь? Дженни с силой схватила девушку за плечо, пытаясь разбудить ее, повернула к себе и… застыла, пораженная, глядя… на свое собственное лицо».
Джейн Гарпер. Сила природи. – К.: Нора-друк, 2019
У новому психологічному трилері авторки бестселеру «Посуха» чимало інтриг, які вона зазвичай залишає відкритими наприкінці кожного з розділів. Утім головна інтрига цього разу таїться навіть не в розслідуваних героєм роману, федеральним агентом Аароном Фоком злочинах, а природі, яка являє собою основний жах для людини 21 століття. «Зібравши всі припаси на купу на землі, жінки п’ятикутником стали навколо, діставши ліхтарики і мовчки роздивляючись свої скарби. Три непошкоджені намети; менш як літр води, нерівно розподілений по п’ятьох пляшках; шість батончиків». За сюжетом, п’ятеро жінок в Австралії вирушило в похід, повернулося чотири. Що ж сталося? Окрім того, що в горах двадцять років тому на туристів нападав жорстокий маніяк, ще ж залишаються холод і зливи, непролазні хащі й отруйні змії, голод і втома. І навіть наш досвідчений герой вже сумнівається, чи розкриє природа свої секрети, оскільки навіть розкритих в глушині злочинів фінансового характеру, явно замало супроти головної проблеми – зниклої безвісти жінки.
