Реальність у книжках цих авторів іноді нагадує чи то фантастичну подорож у підсвідоме, а чи витверезливу оповідь про наше сьогодення. У будь-якому разі це чудове психологічне чтиво, яке допоможе і налаштувати потрібну оптику і розібратися зі своїм життям.
Таня П’янкова. Чужі гріхи. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020
Починається цей роман зі сцени у сільській родині, яка цілком могла статися у будь-якій хаті на землі. Скрута, чорна робота, чоловікове бажання, ревнощі… Історія Міська і Дарини Патиків вкладається у звичну шекспірівську трагедію, коли нещодавні Ромео і Джульєтта (судячи з фото у спальні) перетворюються на Отелло з сокирою і Дездемону, яка «усім, що мала у житті, завдячувала лише тій розкоші, котру дав їй Бог і котру носила під сорочкою». Тож не дивно, що водевілю гідна сцена виросла на справжню драму, в яку втягнуто не одну жінку, родину чи рід. Тож, за сюжетом, у полі трагічно гине сусідка Патиків, вагітна Гапія, залишаючи після себе велику таємницю свого серця. Її убита горем мати Юстина робить дві ляльки для залицяльників доньки, щоб покарати одного з них - того, котрий Гапію занапастив. Ніхто, крім недоріки-Якова, не знає, що через дивні дарунки життя обох братів починають летіти шкереберть. Одного дня у дім Якова потрапляє дружина Петра, Оксана, і розповідає підслухану правду про те, як завинили перед Гапією її чоловік Петро і його брат Михайло. І тоді Яків викрадає одну із заклятих ляльок та наважується на непросту розмову з Юстиною. Оскільки прокляття має силу лише сорок днів – доки ходить душа світом, перед тим як відлетіти у вічність, то чи вистачить цього часу живим, щоб розплутати клубок таємниць, спокутувавши свої та чужі гріхи?
Елена Стяжкина. Пересказы. – Х.: Фолио, 2020
Регіон, звідки родом авторка цієї збірки, за визначенням тамтешніх мешканців завжди грішив містикою, метафізикою та іншими нереальними речами. Зокрема Донецьк там був не один, а цілих два, герої оповідань могли перетворюватися в качку і жіночу шпильку, а в даному випадку вони не навіть не впевнені чи живуть взагалі. Зате живе повноцінним життям протез у ветерана, сувенір і зайшлий африканець, що вивляється Святим Петром, і ще багато речей, на які ми майже ніколи не звертаємо уваги. І навіть живі люди з довгого, як дорога в дюнах, сімейного епосу теж були б приречені на забуття, якби не авторка, яка, нарешті, дає їм волю, розповідаючи про них у тому самому «нереальному» стилі донецької школи. В якій все так тісно пов'язані, навіть поіменно. Точніше, за прізвищами - Олена Стяжкіна, Олег Зав’язкин... «Согласно посланию апостола Павла к коринфянам, если что-то не перестает, то это - любовь. Хотя Лидия не уверена, что все на семинаре поняла правильно. Лидия не перестает удивляться соусу песто, звуку, с которым лебеди машут крыльями, своему имени, тому, что Николай умеет играть в шахматы, футбол и покер».
Володимир Кузнєцов . Закоłот. Невимовні культи. – К.: Видавництво Жупанського, 2020
Цей роман, створений на перетині наукової фантастики, космічної опери та горору в стилі Лавкрафта – справжня книга-головоломка, яку кожен читач може складати як йому заманеться. За сюжетом, Нова Імперія майбутнього – об’єднане людство Землі, Місяця та Марсу – веде жорстоку боротьбу за власне існування. Її супротивники – потойбічні істоти з інших шарів Мультиверсу, її провідник – звільнений бог Ґаґантоа, що з прадавніх часів перебував у полоні на Землі. Бунтівним богом людству даровані технології міжпланетного сполучення, квантового обчислення та розподіленого інтелекту. Проте його вороги – то цивілізації істот з іншого простору-часу та Потойбічні боги. А також ті з людей, хто вважає обраний шлях хибним та руйнівним. Тож на материнському кораблі «Сінано» – найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне – як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини?
Ігор Сілівра. Межа людини – Київ: Темпора, 2019
У цьому фантастичному романі також можна зламати голову, розмірковуючи над тим, чим і ким є людина у світі майбутнього та де її межа. За сюжетом, більша частина Сонячної системи, включно з Землею, поглинута загадковою Аномалією. Саме людство розкидане по кластерах орбітальних поселень довкола карликових планет за орбітою Нептуна. У кожному з них - свої закони і свій спосіб життя. Саме в такий світ потрапляє заморожений в рятувальній капсулі свідок загибелі Землі, прибулець з минулого Камеяма Джіро. Вони разом із генетично модифікованою для дальніх міжпланетних перельотів Наді та андроїдом Октаном намагаються відвернути нову загрозу людству.
Христя Венгринюк. Про мого білого старого качура – Чернівці: Видавництво Чорні вівці, 2019
Ця книжка нагадує казку про баранця, яку просив розповісти герой Екзюпері, та водночас «Джалапіту» Емми Андієвської. Утім, це суб’єктивні паралелі, тож у казці у віршах для дорослих цієї авторки кожен зможе знайти щось своє. Хто цей білий старий Качур? Чому в нього випечені очі, й де він ховає всі гільйотини світу? Авторка каже, що віршів до книги не могло бути ні більше, ні менше, й вона лише довершила цей монолог наївними ілюстраціями, створеними олівцем. Прості й дитячі, на перший погляд, вони приховують багато підказок до кожного тексту. Наприклад, до такого. «Мій білий старий качур приходить до мене, / Коли лягаю в ліжко, як в чужий кокон, / І не можу підійнятися, / Наче справді вниз головою. / Приносить води, так журиться, / Втирає піт мій з чола своїми легкими руками / І губи, здається, складає ще ближче, / Хоч ніколи нічого не каже... / Лише коли сплю, чую, / Як коси мої розплітає / І тихо сідає поряд / Так, щоб ноги під ковдру сховати. / Я хочу сказати йому, що все добре, / Що болю цього насправді немає, / Що просто так гарно часом полежати... / І бачу, як дивиться ніжно, / І руки складає мої / До молитви...»
