Від Одеси до Нью-Йорка – 5 книг про еміграцію
Категорія
Блоги
Дата публікації

Від Одеси до Нью-Йорка – 5 книг про еміграцію

Ігор Бондар-Терещенко
Ігор Бондар-Терещенко

В екзотичному жанрі сучасної «еміграційної» прози існує чимало різновидів – від легкого «туристичного» чтива і важкої «колоніальної» прози до «заробітчанських» ламентацій і свіжих оповідок на патріотично-еміграційну тематику. Автори представлених нижче книжок займають, відповідно, всі можливі ніші цього жанру.

Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко

Три п’єси з доробку видатного представника театру абсурду – вагомий внесок у сьогоднішній балаган культурного буття. Герметичність, замкненість «театральних» лаштунків життя у всіх трьох творах збірки при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. До речі, «Емігранти» були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою - і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко - притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету».

Павел Лемберский. За тебя, малыш. – К.: Каяла

Еміграція у цій книжці – де рівно три повісті плюс два кінематографічних есе – спочатку тільки мариться патріарху сімейства. Оскільки ж в родині ще молоді представники роду, то колізій з алюзіями не оминути: їхати чи не їхати до Америки у 70-х роках завжди було болючим питанням, оскільки в рідному совку вже давно навчилися жити чи то у «внутрішній еміграції», а чи, як Бродський, вперто не розрізняючи членіа Політбюро на плакатах. Утім, в сенсі жанру автору книжки близький Довлатов, чиї «Наші», тим не  менш, відпочивають порівняно з градусом страстей, що спалахнули в цій історії. Яка продовжується, зауважимо вже в другій повісті, де юність, жінки, кохання, і всі від’їздні перипетії позаду. Палкі стосунки, перчена мова, карколомні пригоди донжуана. Але якщо в першій повісті герой «принял на грудь полстакана водки, и не закусывая, пригласил свою терпсихору на концерт «Лед Зеппелин», имеющий быть в начале июня в Мэдисон-Сквер Гарден»,то в другій настають біль «зрілі» стосунки. «Расстались бурно, безо всякого намека на декорум: «Жалею, что впустил тебя в свой дом». — «А я — что в свою жизнь», — парировала, раздвигая параметры сожаления с той же поспешностью, с которой некогда раздвигала ноги».

Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. - К.: Нора-Друк

Утопічна пригода у цьому авантюрному романі про карколомні події наприкінці ХІХ століття має цілком історичне підґрунтя. І недаремно головному героєві «баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина - до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає старозавітним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія. Утім, хай навіть так, адже була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо! Подальші пригоди самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі - не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка.

Кирил Кобрін. Одинадцять празьких трупів. – Х.: Фабула

Автор цього літературно-мистецького, а також кулінарно-гастрономічного детективу в новелах колись мешкав у Празі, працюючи на «Радіо Свобода», далі працював у Китаї, тепер гуляє Лондоном, редагуючи журнал «Неприкосновенный запас». Зрештою, багато хто з російських письмаків радянського закрою змінили у 1980-90-х роках «внутрішню» еміграцію в СРСР  на творчу рутину «вільного» світу. З ближчого за стилем люду - Кобрін, Кисіна, Волчек. З більш крупної риби і прози - Шишкін, Ілічевський, Гольдштейн. Ну, і в самому ракурсі до існуючих «туристичних» основ емігрантської прози писали Куріцин і Фрідлянд. Необов’язково і поверхово, але водночас глибоко і з добрим знанням справи. Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити, але якщо навіть головний з емігрантів Шишкін намагався свого часу відштовхуватися від рідного «російського» Ізмаїлу, пишучи в еміграції роман з вітчизняної історії, то в Кобріна явне, свідоме забуття рідної літературної спадщини. І правильно – до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі знайомими штампами і стереотипами від горілки і перестройки до різночинців Сергія Аверінцев, який свого часу так натхненно читав тут свої лекції для нащадків «німецько-фашистського», чи пак «європейського» етносу.

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. – Л.: Видавництво Старого Лева

Ця збірка дуже проста, і прочитати її можна за пару годин. Дебютна проза поета Василя Махна – це взагалі-то вісім оповідань, чиї назви нагадують поезії автора, який близько двадцяти років мешкає у Нью-Йорку. «Я хотів відродити жанр оповідання, який чомусь в українській літературі став непопулярним. Усі пишуть романи», - повідомляє він. Так само, можливо, завдяки зворушливій турботі про долю укрсучліту проза Махна у цій збірці не дуже вибаглива, називаючись екзистенційною. Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але думками завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Щоб не затягло у ланцюг, вир спогадів і заодно співання пісні «Нью-Йорк, Нью-Йорк». Тож у цих оповіданнях чолов’яга за п’ятдесят з коханкою з Кривого Рогу шукає собі притулку деінде, удова, з’їхавши з гайвею, заправляє повний бак, повстанці везуть на страту молодого стрибка, а на автобусній станції в Чорткові розкинули табір цигани. Але наприкінці оповідь все одно завертає в еміграційну пустку, хоч герої звідти давно вже виїхали. Що ж лишилося? Читаймо.

Залишаючись на онлайні ви даєте згоду на використання файлів cookies, які допомагають нам зробити ваше перебування тут ще зручнішим

Based on your browser and language settings, you might prefer the English version of our website. Would you like to switch?