Про підвищення зарплат медикам і вчителям в Україні й те, яку велику проблему не вирішує уряд, не маючи стратегії в цьому питанні, - у відеоблозі Бориса Кушнірука на ONLINE.UA
У вересні було презентовано проект Державного бюджету на 2017 рік (цього тижня його має розглянути Верховна Рада), і там були декілька позицій, які, в принципі, можна було би вітати: доволі суттєво збільшується розмір зарплат освітянам, піднімається зарплата медикам.
І коли мене журналісти почали питати, а чи добре це, чи ні, як ставитись до такої ініціативи уряду, я відповів: не знаю. Тому що, якщо це крок, зроблений без якоїсь стратегії, це нічого не дасть. У цьому році піднімуть зарплати освітянам, а в наступному чи ще декілька років не будуть їх підвищувати. Зрозуміло, що це не вихід. Те ж саме з медиками.
Коли ми говоримо про освітню сферу, потрібно спочатку просто для себе зрозуміти, що ви хочете там отримати. Взагалі, стратегія для всіх наших урядів - одна з проблемних зон. Вони можуть щось корисне робити на тактичному рівні, конкретно-прикладному, але коли йдеться про те, куди це все має привести, не можуть дати собі раду. Наприклад, чи можуть вони відповісти, якою взагалі має бути зарплата освітян, і чому?
Я категорично впевнений, що потрібна кардинальна зміна відношення до освітньої сфери з точки зору, в першу чергу, рівня зарплат, щоб це була не зарплата жебраків. Якщо освітяни – жебраки, то ніякої іншої психології дітям, крім психології жебраків, вони дати не можуть.
Як можна говорити про те, щоб діти стали ефективними в сучасному світі, якщо вони не володіють вільно англійською мовою? А де ви зараз знайдете вчителів із вільною англійською мовою, якщо молодь туди не хоче йти, бо там зарплати жебраків? Отже, якщо ми хочемо змінити ставлення до освітньої сфери, залучити туди активну молодь, яка впроваджувала би сучасні й ті технологічні можливості, які дає світ, то це буде можливо лише за умови, якщо там зарплата буде, принаймні, на рівні двох середніх зарплат по країні.
Зрозуміло, що ми не можемо досягти цього за один-два роки. Але, якщо уряд сказав би: ми підвищимо з наступного року зарплату, там, на 25%, але це лише перший крок, і ми ставимо перед собою завдання протягом чотирьох-п’яти-семи років поступово, кроками вийти на те, щоб середня заробітна плата вчителів становила дві середні зарплати по країні, я би розумів – так, в уряду є усвідомлення, що потрібно робити, які кроки.
Тому що зрозуміло: в цьому випадку буде потрібно якісь витрати скорочувати, якісь - збільшувати. Тим більше, на сьогоднішній момент зарплата в школах вчителям сплачується за рахунок субвенції з центрального бюджету. І в мене тут теж є питання, бо на Заході зарплати і утримання шкіл – це одна з найбільших статей місцевих бюджетів.
Я розумію, чому ми зробили зарплати освітянам з центрального бюджету – щоб гарантувати, що вони будуть мати цю зарплату. Але без залучення місцевих бюджетів, відповідальності місцевих громад за те, які будуть умови в школах, наскільки гарними будуть вчителі, зрозуміло, що з центру цього зробити неможливо.
Тому навіть ця модель фінансування освітньої сфери, яка зараз є, потребує певної трансформації. З усвідомленням того, куди ми маємо прийти.
Схожа, певною мірою, ситуація з медициною. Освітня сфера, взагалі-то, не передбачає комерціалізації як такої (і навряд чи варто це робити, бо дитина, незалежно, чи в багатій вона, в забезпеченій родині, чи в бідній, повинна мати доступ до якісної освіти). Якщо ж ми говоримо про медичну сферу, то вона має бути комерціалізована.
За великим рахунком, завдання суспільства полягає в тому, щоб через механізм системи медичного страхування ті верстви населення, які є малозабезпеченими, або, наприклад, діти чи пенсіонери, страхувалися, а їх соціальні поліси потрібно фінансувати за рахунок державного бюджету.
Але якщо не буде жорсткої прив’язки між якістю медичних послуг і людиною, то нічого не буде. Якщо гроші будуть ходити за людиною, якщо у лікарні є багато пацієнтів, є багато бажаючих там лікуватися, є багато бажаючих лікуватися саме в цього лікаря, тоді він має велику зарплату. І тоді не буде потрібно вести дискусію щодо кількості ліжок чи лікарів.
Це буде реалізовуватись через модель конкуренції на ринку, фахівці будуть значно потрібніші. Малоосвічені та малофахові будуть залишатися спочатку без зарплат, а потім – без роботи.
Тому, знову ж таки, те, що уряд підвищує зарплату медикам без усвідомлення того, яким чином він збирається реформувати цю сферу, є шляхом в нікуди. Це лише підвищення разове зарплат, яке не веде до змін у галузі, в першу чергу, щодо якості медичної сфери, щодо залучення інвестицій у неї, у розробки медичні, які дозволять покращити якість тих операцій, тих напрацювань, що можуть дозволити людині більше, довше, якісніше прожити своє життя.
Отже, знову ж таки, йдеться про стратегію. На сьогоднішній момент саме це є проблемою і нинішнього уряду, і попередніх. А сам по собі крок щодо підвищення зарплат і освітянам, і медикам, безперечно, можна лише вітати.
