Про мирне небо, перемогу у війні та єдиний спосіб збудувати сильну Україну - у новому відеоблозі капелана Миколи Мединського на ONLINE.UA
Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
Ви знаєте, дуже часто лунає у суспільстві запитання, котре наболіле, котре є актуальне: а коли закінчаться жахіття війни, коли завершиться кровопроливання? Також дуже часто актуальним є побажання мирного неба над головою.
Читайте також: На Донбасі вже говорять: скільки Путін буде пити нашу кров? - капелан з АТО
Перш за все, чого нам потрібно бажати - мирного неба, чи перемоги? До війни, до Майдану було мирне небо над головою українця. Але чи був він щасливий? Чи відчував себе український народ повноцінним народом? Чи була Україна тією Україною, про котру мріяли воїни УПА в 40-х, воїни УГА чи воїнство Холодного Яру в 20-х? Чи була це та Україна, за котру гинули й боролися запорізькі козаки? Якою ж вона насправді повинна бути, ця Україна?
Перш за все – державою, де кожен зможе вільно жити, а не виживати. Вільно прославляти Бога і трудитися. З гордістю в своєму серці нести відчуття того, що він причетний до великого українського народу. За Україну боролися багато. В різні часи. Але чи ми хочемо бачити Україну міцною державою, чи сировинним придатком якогось бізнесового клану? Це перше.
Чи зможемо ми, не здобувши перемогу, отримати мирне небо і відчуття повноцінності нашого народу? Беззаперечно, ні. Що є причиною тих непорозумінь, терпінь, випробовувань, я б сказав, котрі лягають на наші плечі зараз, котрі лягали на плечі наших прадідів у минулому?
На мій погляд і на моє тверде переконання, проблема нашого суспільства лежить у площині моралі та духовності. І тут ані політики, ані стратеги військові не зможуть порятувати. Тут лежить відповідальність на плечах, перш за все, священиків, капеланів, виховників, ідеологів.
Всі ми разом повинні долучитися до того, щоб сформувати, перш за все, відчуття особистісної відповідальності кожним українцем. Відчуття відповідальності за долю майбутніх поколінь. Щоб допомогти формувати світогляд нашого народу в державотворчому руслі.
Що насправді відбувається у нас сьогодні? Чи вчора. Чи післявчора. Ми начебто живем у 21 столітті, а насправді у нас якісь феодальні війни. У нас феодальна війна партійного рівня. Де, сформувавшись в певні політичні клани, іде ворогування з іншим, хто приналежний до іншої партії, нехай вона і патріотична. Як це по іншому назвати?
У нас ідуть феодальні війни на рівні бізнесу, економіки, де ведеться боротьба не за майбутнє держави, не за розбудову і розквіт суспільства, економіки державної, а ведеться боротьба за розквіт і процвітання економіки певного клану. Потім приходять вибори, приходить інший клан, і все починається наново.
Тут можна сказати жартівливою тезою: нам не вдасться збудувати Україну кожний на своєму городі. Нам не вдасться збудувати Україну в межах певної якоїсь політичної партії однієї. Нам не вдасться збудувати Україну, міцну державу, в рамках чийогось бізнесового клану, якоїсь бізнесової структури.
Ми можемо збудувати Україну тільки в межах нашого народу і в межах нашої землі. Але побудова цієї України, про котру я зараз говорю - української України - в першу чергу, починається в нашій свідомості. Будівництво української України (це не є масло масляне) починається, перш за все, у нашому серці. Ми повинні навчитися мислити мірками не маргінальними, не особистісними, а мірками корисливості чи шкоди для всього народу, для всієї нації. Тільки тоді буде успіх.
Тільки, коли ми відчуємо, що ми єдина, спільна українська родина - чи я бізнесмен, чи я священик, чи я воїн, чи я режисер, чи я політик, але я приналежний до української родини. І, в першу чергу, повинен дбати про те, щоб зміцнювалася моя держава.
Мені скажуть: отче, це щось таке, на рівні фантазії – кожному ближче своя шкіра. Беззаперечно. Але я скажу наступне: міцна особистість можлива тільки в міцному суспільстві.
В мене є такий товариш вдома – Віктор Соколюк. Він дуже, такий, інтелектуал. Зараз він займається ремонтом машин, часто ремонтує фронтові машини. І от одного разу він сказав дуже мудрі слова: отче, каже, ви мене зрозумієте чи ні, я хочу дати одне запитання. Кажу – яке? Я, каже, завжди або молюся, або про себе говорю – дай, Боже, щоб люди, котрі навколо мене, мали трошки більше, аніж я. Я посміхнувся, кажу – правду кажеш.
А мене багато не розуміють. Коли, каже, буде мати мій сусід, буду мати я, бо він до мене прийде і зробить замовлення. А коли всі сусіди навколо мене будуть бідні, чим би я не займався, я не зможу розвивати свій бізнес. Хіба важко це зрозуміти власникам великих бізнесових корпорацій?
Читайте також: У Московському патріархаті називають Київ російським містом і освячують церкви після бійців АТО
Розвиваючи економіку України, вони ж розвивають свій бізнес, даючи можливість простому народові, простим людям заробляти достойно, а не виживати. Вони ж дають можливість їм прийти до їхнього магазину і купити їхній торт Roshen. Чи інший торт.
Але коли людина знаходиться на рівні виживання, балансування між критичною бідністю і можливістю вижити, багато чого та людина не зможе собі дозволити. І вона не зможе прийти до тієї чи до іншої крамниці.
Більше того, і Церква про це наголошує. Церковна наука говорить про смертний гріх, що озиває до неба: невчасна оплата праці трудівника. Так в чому ж наша проблема? Саме в площині моралі і духовності.
Тільки коли ми змінимося всередині, тільки коли ми відчуємо в своєму серці голос, голос свого народу, голос Божий, врешті решт, тільки тоді ми зможемо формуватися у спільну родину і будувати спільну міцну державу.
З нами Бог, з нами правда, за нами Україна.
Для фінансової пожертви на підтримку діяльності “фронтова капеланія - Шлях Єднання “
картки " Приватбанк "
4149625809834383 - гривня.
4731219100599913 – євро.
4731219100600034 – долар.
конт. Тел- 0977726319.
