Про те, чому вітчизняні ЗМІ не приділяють уваги успіхам наших військових — відеоблог журналіста Олександра Михельсона для ONLINE.UA.
Доброго дня! Якщо не можна спіймати гідру за хвіст, їй треба давати в лоба – приблизно так висловився такий собі ватажок так званої «Донецької народної республіки» Олександр Захарченко, і можна було б лише поаплодувати винахідливості його спічрайтерів, якби не йшлося, по-перше, про протидію українській армії, українським силовим структурам, ну і по-друге (і найголовніше) якби це не було сказано в офіційному зверненні пана, чи, можливо, краще сказати товариша Захарченка в офіційному звернені до ОБСЄ, а конкретніше місії ОБСЄ, яка спостерігає та проводить моніторинг щодо забезпечення припинення вогню на Донбасі, де проти українських силовиків та армійців діють як незаконні збройні формування сепаратистів і заколотників, так і російські регулярні війська.
Листа цього пан Захарченко оприлюднив буквально ось днями, і в ньому він, зокрема, жаліється на те, що, виявляється, українські військові беруть під контроль певні місцевості і певні населені пункти так званої сірої зони, тобто територій, які офіційно не контролюються ні сепаратистами, ні законною владою Києва.
У відповідь на цю скаргу і печаль товариша пана Захарченка місія ОБСЄ в особі заступника голови цієї місії Олександра Хуга заявила, що вдіяти вона, місія, нічого не може, оскільки поняття сірої зони не прописане в Мінських угодах, якими, власно, і керується ОБСЄ. З одного боку це достатньо смішно і кумедно, тому що це показує, що не такий страшний чорт, як його малюють, і попри те, що ОБСЄ, як ми знаємо, намагається заплющувати очі на масові порушення Москвою, Донецьком і Луганськом тих таки Мінських угод, але з іншого боку, очевидно, копійка четвертинки варта, і ОБСЄ так само не готові критикувати і Київ за відповідні, умовно кажучи, порушення, тому що формально порушень немає. Як уже було згадано, сірої зони не існує, отже там може відбуватися будь-що. З іншого боку, це не так позитивно в тому відношенні, що якщо завтра Росія накачає даний регіон своїми силами, своїми озброєними, так би мовити, «добровольцями» і своєю технікою то, можливо, містечка і села у сирій зоні почнуть займати вже агресори. І тоді, звичайно, в ОБСЄ скажуть, що знов-таки не можуть нічого вдіяти, бо порушення Мінських угод немає, тому що в Мінських угодах нічого про сіру зону не згадано. Палка о двох кінцях, як кажуть наші молодші брати-росіяни, і меч має два леза, як відомо ще з часів давніх київських князів.
Позивний момент, навпроти, я вбачав би ось у чому: наші війська, наші силовики насправді можуть діяти наступально і без зайвого галасу.
Вони можуть діставати якійсь певний результат. Офіцери від полковника і до генералів мали би прокоментувати це докладніше: чи маємо ми тут стратегічний виграш, чи маємо ми шанси закріпитись на наново зайнятих позиціях, чи дає це нам щось загалом у контексті тих же Мінських переговорів або навіть без них, у цілому, і чи не ставляться під загрозу наші бійці, які там, на передку, зараз тримають ці наново зайняті позиції. Тут я не експерт і судити не берусь.
Але от про що я беруся судити – це про те, що насправді надто мало, на жаль, в сьогоднішній Україні висвітлюються такі от речі, як навіть умовний, можливо, не стратегічний а тактичний наступ наших військ і просування законної київської влади збройною силою на так звані «народні» (ви розумієте мій гумор) території. На жаль, коли сепаратисти просувалися до деяких населених пунктів лише для того, щоб їх втратити і покласти там купу своїх людей, це завжди подавалося як величезна «перемога», «побєда», і російськими ЗМІ, і, звичайно, сепаратистськими агенціями. І кожна, кожна абсолютно новина, кожен коментар, колонка в українських, власне українських мас-медіа, які висвітлювали наші поразки і часто, не завжди, але часто роздували їх до якогось неба, радо цитувалися ворожими ЗМІ. Натомість, коли щось позитивне робиться нашими військами, і коли вони досягають якогось результату, навіть проміжного , наші мас-медіа чомусь цього не висвітлюють, або, як правило, висвітлюють, я б сказав, не те що обережно, а навіть з неохотою.
Напевно, не має сенсу вводити прямо-таки цензуру і військовий стан у ЗМІ, але так само напевно, імовірно, принаймні, мало б сенс показувати ті наші перемоги, які існують, і пояснювати, що це таке, що це означає, і як це сталося.
Бо в іншому випадку… Знаєте, був такий прем’єр-міністр України Микола Азаров свого часу, от він говорив: «Припиніть скігліті», і з нього всі сміялись, а глобально він був правий. Не завжди треба скігліті. Іноді треба знати про те, що от, наприклад, наш ворог зараз побіг жалітися в те саме ОБСЄ, тому що українські військовики, силові органи, здійснюють успішний наступ, якого нібито не має, але він є. Ну, це ж приємно, чорт забирай.
