Про те, як ЗМІ висвітлюють події на Донбасі та втрати українських бійців, і як не зіграти цим на користь Росії та Володимира Путіна - у відеоблозі Олександра Михельсона на ONLINE.UA
Доброго часу доби! Олександр Михельсон на ONLINE.UA, і сьогодні хотілось би поговорити про загострення ситуації на фронті. Точніше, про висвітлення в наших засобах масової інформації того, що загострюється ситуація в зоні АТО, як вона загострюється, і чому це відбувається.
Всі ми чули, наприклад, про те, що днями під час обстрілу загинула група бійців-добровольців з «Правого сектору». Пізніше були уточнення в пресі, знаючих людей, про те, що йдеться конкретно про «Правий сектор», а не про Добровольчу армію під керівництвом пана Яроша. Загалом, загибель чотирьох бійців і поранення понад десятка – це випадок такого військового нефарту: як повідомляють наші джерела, важкий гаубичний снаряд влучив абсолютно точно в бліндаж, де вони розташовувалися, переховуючись від обстрілу. Це буває дуже рідко, але буває. Це війна.
І, в кожному разі, це, звичайно, не применшує ніяк ні героїзму цих хлопців, ні самого факту жертв. Але, разом із тим, ми бачили, що штаб Антитерористичної операції повідомив – загиблих серед вояків Збройних сил немає. Абсолютно аналогічна ситуація складалася днями, якщо я не помиляюсь, в ніч на 11 червня, коли загинуло, ну зовсім багато, від 10 до 13, різні є дані, осіб, було також багато поранених. І знову штаб повідомив про лише кілька загиблих і про те, що більше ніхто зі Збройних сил не постраждав.
Сьогодні нарешті штаб АТО и Генеральний штаб Збройних сил України сказали те, про що насправді ми всі, принаймні журналісти, знали ці два роки, та і ви, шановні глядачі, знали прекрасно. Вони ведуть елементарну арифметику – не враховують втрати тих підрозділів, які не підпорядковуються формально або Службі безпеки України, або Прикордонним військам, або Національній гвардії, або Збройним силам України.
Оскільки низка добровольчих з’єднань і батальйонів таки відмовились підкорятись, а роззброювати, розганяти їх було не так фізично небезпечно, як політично невигідно, то їм дозволили залишатись на фронті, налагоджувати там якусь співпрацю на своєму рівні з місцевими командирами, проте, так би мовити, в анналах наших офіційних відомств всі ці хлопці і дівчата не значились. Відповідно, їх зараз і не рахують.
Тут можна сказати дві речі. З одного боку, якщо ти не хочеш воювати в складі офіційної армії, то вибачай, коли тебе офіційна армія не зараховує до своїх втрат. Це твій власний вибір. З другого боку, наскільки можна судити звідси, з тилу, такій тиловій людині, як я – ці люди, дійсно, зробили чимало, зокрема, в плані тактичному і тактично-оперативному. Тому що вони йшли туди, куди, скажімо прямо й чесно, нерідко відмовлялися йти бійці-новобранці з регулярних частин.
Вони йшли швидко, вони діяли оперативно, вони діяли досвідчено. Я не можу перерахувати операції, ними проведені, тому що більшої частини не знаю, а в меншій боюсь щось переплутати. Але я точно знаю, що такі операції були, і загалом народ України має бути за це вдячний цим людям.
З третього боку, що ми маємо наразі? Таку інформаційну хвилю, за якою наші хлопці гинуть, а військові не відповідають, не рятують їх від ворожих обстрілів важкою артилерією (забороненою Мінськими угодами, до речі), завдаючи контрбатарейних ударів, ракетних ударів або ще якихось інших. Повторю: формально вони не зобов’язані. Але, звичайно, зобов’язані морально.
І коли Генштаб чи штаб Антитерористичної операції, уже після повідомлень, достатньо підтверджених, про загибель добровольців, заявляє, що «ну, а ви знаєте, офіційних втрат все одно немає», то це не цинізм, як говорять багато радикалів і шанувальників чергової революції. І це не дурість. Це прояв внутрішньої такої боротьби, тому що перший інтерес і штабу АТО, який керується СБУ винятково, принаймні, за законом, і Генерального штабу Міноборони - щоб усі сили, які є на фронті, були повністю підпорядковані ним і повністю ними керувалися. Оскільки з добровольцями цього не відбувається, то вони хочуть їх якось так виставити за рамки і винести за дужки.
З іншого боку, це зовсім не те, що, як теж дехто сподівається, призводить до збільшення гніву, як співалось у пісні про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу з німцями (що була написана на замовлення Сталіна за пару місяців до початку війни), «пусть ярость благородная вскипает как волна». Нічого подібного не відбувається, на жаль.
Ми бачили нещодавно соціологічне опитування, якщо не помиляюся, Київського міжнародного інституту соціології, де було вказано на різке зростання кількості громадян України, які виступають за завершення воєнних дій на сході. 66 із чимось відсотків. Проблема в тому, що вони-то виступають за це завершення, але як вони собі це уявляють, з опитування абсолютно незрозуміло. І я дуже підозрюю, що це незрозуміло толком самим цим людям. Бо в самому по собі прагненні до миру нічого поганого немає.
Але, скажімо, росіяни теж прагнуть миру. Тільки там, умовно кажучи, та що умовно – теж з їхньої соціології виходячи – 80-85% вважають, що для цього миру потрібна капітуляція України. Бо вони думають, що Україна в усьому винна, а вони ні в чому, вони янголи з крильцями, знаєте, і з німбом. Такий мир нам, очевидно не підходить, оскільки, на жаль, він нічим не кращий за війну.
І от ці повідомлення офіційних українських джерел у Збройних силах і у безпекових органах про наші втрати, вони сіють серед населення постійно таке відчуття, що наші хлопці гинуть нізащо, а права на відповідь їм не дають – що не зовсім так. Це і стимулює настрої, я б навіть сказав не примирення, а настрої поразки. Те що, власне, і треба Росії. Тому що зараз, поки нас підтримує Захід, Росія не може виграти у нас військовим чином. Вони могли б, звичайно, але просто те в результаті їм дорожче обійдеться.
Отже, вони хочуть виграти психологічно, вони хочуть нас зламати. І в цьому відношенні смерті цих людей (напевно, легко говорити з тилу) можуть стати даремними, якщо вони будуть так, як я зараз описав, використовуватись у політичній та інформаційній війні. Якщо вже використовувати життя і смерті власних людей, то це треба робити зовсім інакше...
