Восьмирічна дівчинка, яку ґвалтують на горищі, учитель, який показує першокласницям статеві органи, покинутий коханець, який зв'язує жінку, а потім довго б'є, збоченець, який мастурбує на вулиці перед вагітною, бо вона не може втекти. Все це — невигадані історії, які розповіли учасниці флешмобу-кампанії проти насильства #ЯНеБоюсьСказати, започаткованого у соцмережах головою ГО “Студена” Анастасією Мельниченко. Lady.ONLINE.UA вирішила детальніше розповісти про цю акцію.
“Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість із нас. Я хочу, аби ми не оправдувалися "я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили". Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен ЗАВЖДИ насильник”, - написала Анастасія у себе на соцсторінці.
Історії написані й ненаписані
Минула лише доба, але багато чоловіків вже зізналися, що перестали переходити за хештегом #яНеБоюсьСказати, бо їм страшно.
От історія дизайнера Юлії Федорович (Юлія дозволила Lady.ONLINE.UA використати її допис):
#яНеБоюсьСказати, хоча насправді боюсь, але досить. Не знаю, що буде далі, але, зрештою, я ніколи не знаю.
Мені 8. Я вертаюсь зі школи додому, викликаю ліфт, в останній момент в ліфт затесується пацанчик років мабуть 25ти. Під приводом якоїсь мнімої перевірки, що мала би відбутись в школі, він везе мене ліфтом на останній поверх будинку де ми жили, потім тащить на горище і там ґвалтує.
Після цього зі мною відбулась вся оця моя жизнь.
Nastya Melnychenko, це все Ти.
Я сама від себе не чекала цього вчинку, але ось.
Твоє залізне зернятко проросло.
(тут і далі правопис збережено)
Ще більше історій не за хештегом, а під стартовим постом Анастасії Мельниченко.
"Мені 9 років – йду в школу через приватний сектор. На стежці за поворотом стоїть вусатий дядько років 50 у синьому спортивному костюмі з білими смужками. Штани спущені, руками ялозить своє «багатство». "Іди сюди, я тобі щось цікаве покажу". Мені страшно, я напружуюсь, не дивлюсь в його сторону і пришвидшую крок".
«Мне 11, метро, час пик. Теснота такая, что пошевелиться трудно Лето, я в какой-то юбке то ли по колено, то ли чуть выше. Чувствую, как кто-то начинает лезть мне под юбку, гладит по бедру, всё ближе к промежности. Я тогда руку скинула, дернула ногой. Мерзко до сих пор, конечно».
«Сосед, демонстрирующий свой член, а мне года 4, и я залезла на окно и от страха задвинула шторы, чтоб спрятаться. Мужик, забежавший в подъезд за мной, второклашкой, и схвативший между ног, бесконечные демонстраторы-эксгибиционисты в подъездах, хирург, который должен был осмотреть травмированный копчик, но, видимо, решил поиграть в гинеколога и осматривал вагинально, руками без перчаток, без медсестры, минут 15... Старперный придурок, всю ночь пытавшийся меня изнасиловать в купе поезда, еще один сосед по купе, ночью перелезший на мою полку и пытавшийся залезть во все места, друг, которого я знала много лет, и с которым совершенно доверчиво осталась ночевать после вечеринки, и который решил, что это повод по-дружески трахнуться, многочисленные попытки навязать виртуальный секс и т.д.»
«Это еще "нормальные" истории, с кем было хуже, тот не расскажет. У меня тетю двоюродную убил насильник в лесополосе, когда она с электрички возвращалась. Сначала изнасиловал, потом отрубил руки и ноги, потом еще насиловал. Его нашли, дали 25 лет, вышел давно уже».
Так, це лише деякі історії. Організатор цієї інтернет-відвертості Настя Мельниченко розповіла в ексклюзивному коментарі Lady.ONLINE.UA: "Мене вразило поширення акції. Ніби стався отой останній поштовх, якого не вистачало, аби покотилася лавина. Жінки наче чекали відмашки, коли їм "офіційно" сказали "можна говорити".
Вразило, що багато чоловіків підтримали акцію. ще більше вразило, що багато з них прозріло і усвідомило масштабність насилля. Тобто проект можна сказати, досягнув своєї мети - сколихнув дискусію і вплинув на громадську думку. Навіть якщо ця громада складається з 10 людей, навіть якщо з 5 - це уже добре.
Найбільше мене лякають не написані історії, а ненаписані історії. Я лиш можу уявити, що там.
Очікую... очікую виводу замовчуваного у публічний простір. Перший крок до зцілення - побачити проблему. Другий крок - проговорити проблему. Ось на це і спрямована акція,
хоча, звісно, я її не планувала. Це була емоційна реакція на попереднє обговорення”.
"Сама винна"
Попри страшну реальність, описану в цих постах, під половиною з них знаходимо бодай один коментар про шкідливість фемінізму, погане виховання дівчат і, як верх цинізму, "ви мені вибачте, але з хорошими людьми такі речі не трапляються".
Власне “попереднє обговорення”, про яке згадувала Мельниченко і яке спровокувало флешмоб, то був пост одного з користувачів мережі, який написав про те, що знайшов в кущах зґвалтовану і побиту дівчину. Викликав поліцію, дав їй телефон, аби викликала родичів. Обурювався, що вона так необачно гуляла пізно, за що і постраждала.
Багато учасниць флешмобу зізнаються, що не розповідали батькам про домагання друзів сім'ї, родичів, сусідів, чужих, бо боялися бути “винними”.
Суспільство затямило, що жінка повинна коритися і берегти себе сама. Інакше вона винна. У кращому випадку винні її батьки, які не догледіли, не так виховали.
Винна Оксана Макар, яка пила в нічному клубі і погодилася піти кудись з незнайомцями.
Винні батьки закатованої на Прикарпатті дівчинки, бо дозволили їй вдень (!!!) пройтися селом до найближчого магазину.
Винна жінка, яку б'є і гвалтує чоловік, бо вона “для того й створена”.
До цього часу в містечках і селах зґвалтована дівчина автоматично вважається проституткою. “Їй нема вже чого втрачати, хто таку заміж візьме”. Навіть не проституткою, бо їй не платять. Просто беруть, бо “чому ні, якщо інші брали”.
21 століття, а батьки фінансують лікування побитої зятем доньки і відправляють її назад до кривдника, бо “діти, видали ж заміж, що люди скажуть”.
І це суспільство прокидається дуже повільно. І коли йому перечать і кажуть правду, кривиться.
Більшість скривджених і зґвалтованих ніколи не напишуть свої історії, бо не захочуть, адже тоді їм доведеться пережити справжнє пекло - осуд близьких. І для декого це страшніше, аніж носити в собі біль роками.
Суспільство прокидається
Хоч в коментарях до сповідань скривджених жінок знаходимо багато гомофобії та мізогінії, є й чимало втішного.
Батьки, які побачили, як треба виховувати хлопчиків. Чоловіки, які задумалися, чи завжди їхні “компліменти”, жести, вчинки доречні.
“Головний момент, про який слід замислитись: щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність – це ставлення до жінки як до речі. І що треба проявляти «ініціативу», бо жінкам це подобається. І ще багато подібних фігонь.
Вбивали в голову не тільки чоловіки, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План-мінімум для кожної порядної людини – не бути такою і не дати своїм дітям вирости такими», - пише в себе на сторінці журналіст Отар Довженко.
«Читаю #яНеБоюсьСказати і таке враження, що не зґвалтований я один.
Ну а в взагалі треба з цим щось робити. Окремий підрозділ поліції, що займається сексуальними злочинами і сильні жіночі організації, щоб допомагали жінкам боротись із насиллям.
P.S. А ви звернули увагу, що чоловіки не готові говорити про насилля? Хоча воно є...»,- пише помічник голови комітету з прав людини у Верховна Рада Богдан Глоба.
Дати свою оцінку флешмобу Lady.ONLINE.UA попросила психолога, гештальт-терапевта Оксану Пшегорницьку : “Мені подобається цей флеш-моб, який Настя Мельниченко розпочала. Чим більше читаю по тегу, тим більше він мені подобається. Бо я читаю такі історії, від яких то мурашки по шкірі, то сльзи по щокам, то лють по венам і кулаки стискаються. І точно жодна історія не залишила мене байдужою".
"Те, що Настя завела, а інші підтримали - це і правда крок. Один маленький (чи великий?) крок для нашого суспільства. Крок в те суспільство, де сміливо розповідають про триклятий харасмент. Бо не бояться бути присоромленою/ним (суспільством) за це.
Жінки і чоловіки, у яких явно сміливості більше, ніж у мене, розповідають всі ці історії, щоб легалізувати ці всі почуття. Щоб ми всі могли оце все легалізувати, озвучити, артикулювати. Дізнатись, що це не тільки з тобою було.
Щоб ти, моя люба читачко... чи ти, мій любий читач - бо ти також заслуговуєш на повагу і безпеку, друг мій - щоб вона чи він, щоб в біса ми всі! Ми всі не відчували сорому за свою зовнішність, яка приваблює когось там. За довжину своїх вій чи за довжину спідниці, яку ми вибрали. За кількість алкоголю, який ти/він/вона/ми всі випили на тих вечірках. За все те, що не давало нікому права так з нами поводитись.
Усвідом, будь ласка, читачу. І усвідом, будь ласка, суспільство. Це є не наш злочин. Не твій злочин. А злочин проти тебе, як би ти не виглядала чи поводилась.
Я дуже хочу, щоб мої діти (це дівчата, до речі) знали це змалечку. І я хочу, щоб наше суспільство їх підтримувало. Суспільство, давай! Ми ж все можемо тепер”, - каже психолог.
І те, що за час, поки писався цей матеріал, з'явилося ще більше розповідей жінок і ще більше схвильованих дописів чоловіків, дає надію, що суспільство таки прокинеться.
Марія Криштопа
