Cьогодні я б хотіла поговорити з вами про любов. Не індійського, а місцевого маштабу, ба, навіть, містечкового.
Так сталося, що вчора я їхала в автобусі типу Еталон, які, як джмелі (слово гарне просто), курсують на відстань кілометрів 200-300 від Києва в різних напрямках, у тому числі у моє славне рідне портове смт Лисянка Черкаської області. Лисянка заслуговує окремого посту, але..
Але так сталося, що цього разу на Київ я їхала із не менш славного міста Звенигородка, тому що в “портовому" місті Лисянка вже немає державного реєстратора, а податкова вже стала філіалом Звенигородки. Шевченківський край і арена Коліївщини прогнулася, кароч.
Їду я в автобусі Еталон, а поруч зі мною сидить хлопець. Позаду нас - хлопець і дівчина. Із розмови - можливо, однокласники або ж добрі знайомі, з усього випливає, що вони з моїм сусідом - друзі. Сусід і хлопець із заднього сидіння - будівельники в Києві. З виду їм по років 20. Працюють вже на більш просунутому будівництві - в будівлях, а не на вулиці.
Мій сусід постійно переписувся в телеграмі зі свого старенького телефону LG з дівчиною на ім’я Віка. Це все що я змогла розібрати, коли погляд падав на телефон.
І от, коли за вікном стемніло (в автобусі теж було темно), фокус дуже сильно навівся і я прочитала повідомлення, яке писав мій сусід своїй Віці:
“Зая ти моя сама любима дівчинка
сама гарна, сама добра
сама умна..”
А далі він взяв і видалив “сама умна”
І відправив
Я до чого. Любіть своїх самих, які б вони не були, бо це таке мімімі.
