Пам'ятаю, коли рік тому я виїжджала з дітьми, з батьками, з собакою, коли брала на себе цю відповідальність, я думала:
– Боже мій, через рік, що саме я буду пам’ятати про цей момент? Треба записати хоч щось.
І я записала – «это ад».
А ще своє відчуття одним словом – «между».
І третє було – «сила в любові та родині».
Це все, більше нічого. Не було ресурсу.
Ще я бачила картину перед собою: що маю ніби перехід. Якийсь міст, і я стою посередині, як між двома берегами, або між небом та землею.
Між.
Як поставили кіно на паузу, як стопкадр.
Діти росли і ходили до школи, життя якесь було і було без ракет, без сирен, але в постійних новинах зранку до ночі.
23 січня – в мій день народження і в день народження моєї молодшої доньки Ліди – для мене скінчився цей страшний рік. Мій рік. Символічний момент, після якого я знову почала жити.
Цілий рік був дуже сильний стрес. Була така броня, така важкість, відчуття, що я себе загубила. Родина, діти, робота, все ніби так само, – та нема відчуття життя. Мого власного життя.
Але я не докопувалася до себе і не сварилася. Дозволила собі бути в такому стані. Робила те, що відчувала, хотіла і головне могла.
Зараз не можу сказати, що на 100%, але на 80% я знову знайшла себе і свою форму. Почала відчувати тіло, душу.
Зараз я нарешті можу сказати – я відчуваю, що хочу жити і я живу. Насолоджуюсь життям і тим, що я не змінилася.
Мої цінності такі самі, навіть ще більше вкорінилися.
Планую максимум на місяць. Не на рік чи два, як раніше. Але я планую.
Навіть в цих умовах система працює, це точка опори, яка дає мені сили діяти далі.
Ми всі зрозуміли, що крім життя в тебе більше нічого немає, тобі нічого не належить. В тебе є одна цінність. А ще – у тебе завжди є вибір. Поїхати чи не поїхати, жити чи не жити. Але треба брати на себе відповідальність, робити ці вчинки, робити свій вибір. А далі – жити за будь-яких умов. Хоч інколи, можливо, з маленькою паузою на «між».