Про те, чим загрожує Україні зближення Володимира Путіна та Реджепа Таїпа Ердогана, й чому в новій енергетичній дружбі Росії та Туреччині все не так однозначно, навіть напередодні зустрічі двох президентів 9 серпня, - у відеоблозі Михайла Гончара на ONLINE.UA
Турецька тема залишається в центрі уваги. Для України вона важлива в кількох контекстах. Перший - те, що пов’язано з можливою реанімацією проекту «Турецький потік» (газопроводу в обхід України, - ONLINE.UA), про що було повідомлено після зустрічі відповідальних осіб Росії і Туреччини (і про що вже сказав сам Ердоган, - ONLINE.UA). Цей проект схвилював багатьох в Україні зі зрозумілих причин, оскільки разом із «Північним потоком-2» реалізація «Турецького потоку» призведе практично до обнулення транзиту газу через територію України.
Також цей проект схвилював Європейську комісію, яка випустила відповідну заяву про те, що вона стурбована. У притаманній манері: Єврокомісія або «стурбована», або «глибоко стурбована». Стурбована тим, що даний проект створює проблеми для транзиту газу через Україну. В цьому плані спрацьовує своєрідна європейська солідарність з Україною. Це важливий момент.
Звісно, коли в пресі зустрічаються повідомлення про «Турецький потік», певною мірою, це є серйозним перебільшенням. Проект як такий ще не сформований. А коли турецький винищувач збив російський літак, відносини РФ і Туреччини, в тому числі, в енергетичному секторі, були заморожені практично.
Турецька сторона тоді ще, в 2015 році, закидала Росії, що вона не має детальної проектно-кошторисної документації на реалізацію цього проекту. Себто, є ідея «Турецького потоку» як своєрідний замінник іншого проекту, «Південного потоку», що зазнав фіаско. Тому, коли зараз російською стороною поширюються чутки, що мало не завтра проект буде побудовано, реалізовано, і Україна буде вирублена по транзиту, насправді, так не виглядає.
Багато невирішених питань є. Як суто по проекту, так і в контексті російсько-турецьких відносин, передусім, виходячи з того, що в енергетичній сфері відносини Росії і Туреччини не є співпадаючими. В одному аспекті вони є доволі конфліктними, а саме: Анкара має амбітні плани реалізації проекту, який можна умовно назвати «Весь східний газ в Європу через територію Туреччини».
Під східним газом мається на увазі не тільки газ із Азербайджану, з Каспійського моря, але також із Центральної Азії, передусім Туркменістану. Так само з Ірану, Єгипту. Це все відповідає стратегічним інтересам Європейського Союзу, зокрема, в рамках ініційованого ще в минулому десятилітті мега-проекту Європейської комісії під назвою «Південний енергетичний коридор».
«Південний енергетичний коридор» має пройти через територію Туреччини. Туреччина спільно з Азербайджаном практично вже реалізують цей проект. Це вже точно проект, оскільки газопровід TANAP транстурецький (в обхід Росії, - ONLINE.UA) вже будується. Так само, як розпочинаються роботи із будівництва продовження TANAP по території Європи, починаючи від Греції, закінчуючи півднем Італії: трансадріатичного газопроводу, по якому десь наприкінці цього десятиліття, швидше за все, до 2020 року, перші обсяги азербайджанського газу надійдуть. Через Грузію і Туреччину - в Європу, а саме – у балканські країни, Албанію, на південь Італії.
Це не може не хвилювати Росію, яка розцінює будь-який кубометр чужого, не свого газу на території Європи, як конкурентний газ. А далі мова йде про більш серйозні обсяги туркменського газу, що мають прийти в Європу також через Каспій. Там збудувати 200 км транскаспійського газопроводу – все, що необхідно. Через Каспій, Південний Кавказ, ту ж Туреччину і далі в Європу. І там вже йдеться про дуже серйозні обсяги.
І Туреччина є найактивнішим гравцем, який, практично, починаючи з кінця 1990-х років, намагається реалізувати проект транскаспійського газопроводу, звичайно, перш за все, намагаючись погодити позиції Туркменістану і Азербайджану, які є дещо конкурентними. Зараз така ситуація, коли Азербайджан і Туркменістан нібито домовились. Європейська комісія цьому також посприяла – підписані відповідні меморандуми, проект має ось-ось перейти в практичну фазу.
І тому не випадково Росія зараз пропонує Туреччині реанімувати «Турецький потік». Вона просто хоче своїм газом, який мало того, що піде в обхід України, замістити, не допустити появи в Європі додаткових обсягів газу з Центральної Азії. І тут Росія готова йти доволі далеко. Але й Туреччина не буде здавати свої позиції.
За ці понад півроку кризових відносин між Туреччиною та Росією, після інциденту зі збитим Су-24, Анкара зробила для себе доволі чіткі висновки, вивчила уроки. Один з них полягає в тому, що енергетична залежність від Росії має бути зменшена. І такі можливості у Анкари є. Тому вона форсувала питання з реалізацією амбітних проектів із транспортування газу з Центральної Азії, з Туркменістану до Європи. І до самої Туреччини так само.
У цьому контексті характерно, що наприкінці цього року має відбутися саміт, швидше за все, це буде в Ашгабаті, між Туреччиною, Азербайджаном та Туркменістаном щодо конкретних кроків у реалізації цього амбітного проекту – туркменський газ в Туреччину і Європу через територію Південного Кавказу і Туреччини.
І тут настає цікава конфігурація. З одного боку, Росія та Туреччина намагаються відновити традиційні партнерські взаємини, особливо на тлі того, що Європа, по суті, виштовхує Ердогана і штовхає його в обійми Путіна. З іншого боку, конфлікт інтересів між ними зберігається. І, безперечно, Москва пропонуватиме на зустрічі в Петербурзі 9 серпня між Ердоганом і Путіним різні варіанти, як вилаштувати російсько-турецький стратегічний альянс.
Можливо, він не буде стратегічним, швидше, він буде ситуативним. Але мова може йти не тільки і не стільки про енергетичну конфігурацію можливого альянсу - там, де є такі конкурентно-партнерські відносини між Москвою і Анкарою. Мова може йти й про інші варіанти, які, знову ж таки будуть нас торкатися. І можуть негативним чином впливати на становище навколо України.
Що мається на увазі? Відомо, що для Туреччини болючою проблемою є курдське питання. Схід країни - це територія Турецького Курдистану, курди давно ведуть боротьбу за створення незалежної держави, не тільки в Туреччині. Якщо вони мають певні успіхи на території Іраку, де фактично існує така курдська "держава", то на території Туреччини, де мешкає найбільше курдів, ведеться збройна боротьба. Вона була поновлена минулого року, а перед цим півтора десятиліття діяв режим перемир’я.
Туреччина занепокоєна цією проблемою. Особливо вона занепокоїлася цим після того, як бойовики Робітничої партії Курдистану знищили з російського переносного зенітно-ракетного комплексу «Стріла» вертоліт турецьких військово-повітряних сил. Причому зробили це демонстративно, в Youtube з’явилися відповідні кадри, де видно, що все це робиться з російської зброї.
Себто, Москва натякнула Анкарі, що рахунок 1:1: ви збили наш бомбардувальник Су-24, ми знищили ваш вертоліт американського виробництва. Можемо зробити й куди більше, натякає Москва. А минулого року, якраз в ці дні рік тому, бойовики з Курдської робітничої партії підірвали протягом шести тижнів чотири основні трубопроводи, які йдуть через схід Туреччини: нафтопровід «Баку-Тбілісі-Джейхан», газопровід «Баку-Тбілісі-Ерзурум», газопровід з території Ірану і нафтопровід «Кіркук-Юмурталик» з Іраку в Туреччину.
Зрозуміло, що це теж натяк з боку Москви Туреччині: не варто реалізовувати якісь амбітні мега-проекти, не порадившись із Москвою, бо рука Москви може в один прекрасний момент перервати їх функціонування. В Анкарі цей натяк зрозуміли.
І в цьому контексті є ризик того, що Москва, яка відчуває серйозний дискомфорт від проблеми кримських татар, може запропонувати своєрідний розмін Анкарі. Ми не втручаємося і не підтримуємо курдський рух опору на території східної Туреччини, а ви займаєте іншу позицію щодо російської окупації Криму й не підтримуєте кримських татар.
Не факт, що така оборудка може відбутися, звісно, про неї ніхто не буде повідомляти. Але з часом ми відчуємо, наскільки далеко Ердоган і Путін можуть зайти у своїх відносинах.