Не розумію, звідки береться ненависть до мови, але маю припущення. Мова – це інструмент. Полтавська, закарпатська, галицька, поліська. В Україні скільки регіонів – стільки і мов. Можете називати їх діалектами, суржиками, але це мови. Мова, якою навчилися мільйони українців говорити перші слова. Не важливо, правильна в них була вимова чи ні, запозиченими ці слова були або навіть вигаданими і зовсім не літературними.
У великій і могутній англійській скільки регіонів і колишніх колоній королівства – стільки і діалектизмів. У безмежній і хаотичній індонезійській – скільки островів, населених пунктів, стільки і так званих мов. Деякі з них зовсім не схожі, а деякі відрізняються кількома десятками слів.
І тільки в російській є дуже правильна російська і дуже неправильна. Нас так 400 років вчили жити. Нам нав'язали мономовність і мовну ненависть. Ми готові ненавидіти сусіда за те, що він ставить неправильно наголос. Але чому б його не любити за це? Чому б не вслухатися і не дивуватися кількості кольорів і барв, якими може бути насиченою сучасна, жива українська.
Можливо, колись ми усвідомимо, що мова ненависті – це і є основний інструмент нашого ворога. А поки що кожного дня на нашому ютуб-каналі ( http://ukrainer.ua/) хтось пише, що ті герої, яких ми обираємо – неправильні, оскільки говорять нелітературною мовою. Ми показуємо Україну такою, якою звиклі до мовної ненависті, її не бачили і не чули. Але ми показуємо такою, якою Україна є насправді, нетиповою, немонотонною, неоднотонною.
