Про звільнення заручників, які потрапили в полон бойовиків під час війни на Донбасі, та вимоги ДНР-ЛНР і Росії, що не можуть бути виконані Україною - у відеоблозі Олександра Михельсона на ONLINE.UA
Сьогодні хотілось би поговорити про ситуацію з українськими полоненими (або, як прийнято говорити, заручниками) в руках терористів так званих ДНР-ЛНР і про перспективи їх звільнення. Всі вже обговорили заяву скандальної, чи, можливо, краще вжити слово епатажної, Надії Савченко, яка від 3 серпня оголосила голодування (принаймні, так вона заявила) на знак протесту проти того, що влада нічого не робить, на її думку, для визволення наших, українських людей. Із полону тих людей, яких, щоправда, судячи з інших заяв Савченко, вона теж вважає українськими.
Проте це – далеко не єдиний приклад.
Ще раніше, протягом липня, ми бачили акції з вимогами з боку дружин, сестер, матерів полонених бійців. І навіть акцію з боку дітей бійців, які перебувають у полоні. Ці акції збиралися й організовувалися під Адміністрацією президента, основні вимоги були спрямовані саме до Петра Порошенка. Загалом, це цілком логічно – президент є Головнокомандувачем, він керує зовнішньополітичною діяльністю всього державного апарату.
Але, водночас, не зовсім зрозумілі ці вимоги з точки зору побутової логіки. Тому що, коли лунає багато заяв, починаючи від дітей і закінчуючи Надією Савченко, про те, що влада не робить чогось достатнього для звільнення наших полонених із рук сепаратистів, то лишається незрозумілим – а що саме вона має робити? Що вона має робити, щоб було достатньо?
Дуже корисно було б у цьому відношенні (на мою, звичайно, персональну думку) ознайомитися з вимогами самих терористів. Зазвичай їхні меседжі у нас не транслюються в ЗМІ, і в умовах гібридної війни це правильно. Але в даному конкретному випадку я дозволю собі розповісти вам, чого хочуть сепаратисти.
Сепаратисти неодноразово заявляли, що, по-перше, вони хочуть обміну всіх на всіх. І це те, що нібито поділяє й офіційний Київ. Але тут є деякі різночитання. По-друге, так само неодноразово, вони заявляли, що умовою обміну вважають проголошення з боку офіційного Києва, через прийняття Верховною Радою відповідного закону, повної амністії всім тим сепаратистам та їхнім посібникам, які перебувають зараз в українських в’язницях.
Популярною є думка, зокрема, серед патріотично налаштованих українських громадян, що, мовляв, сепаратистів і так відпускають, не карають. На це я можу сказати, що, згідно зі, знов-таки, офіційними даними Служби безпеки України, сепаратисти вимагають від України звільнення 1102 осіб, яких вони вважають "своїми" людьми.
При цьому, за словами радника голови СБУ Юрія Тандіта, які він оприлюднив 2 серпня, понад 300 осіб з такого списку в Україні офіційно ні затриманими, ні засудженими не вважаються. Чому вони в такий список потрапили, українській владі і спецслужбам невідомо. І на якому ґрунті сепаратисти вимагають їхнього звільнення – теж незрозуміло.
Звичайно, такі особи можуть перебувати у так званих «потаємних закапелках», які дійсно існують, це правда. Але, знов-таки, скільки їх там, і як це з’ясувати – незрозуміло. Зі свого боку, українська сторона має точні дані про 109 українських бійців та цивільних осіб, які були схоплені незаконними збройними формуваннями в окупованих частинах Донецької та Луганської областей. І тут річ навіть не в тому, що міняти 109 на 1100 – це якось дивно, а в тому, що й сепаратисти не завжди визнають цю цифру. Точніше, вони її завжди не визнають, але у них є постійно свої різні варіанти цифри утримуваних заручників чи полонених, які вони подають представникам України на переговорах у тому ж Мінську.
Таким чином, ситуація заходить у глухий кут, в першу чергу, через оцю вимогу загальної амністії. Тому що загальна амністія, про яку говорять сепаратисти, - це лукавство. Вона не повинна стосуватися тих чи то 500, чи то 700, чи то 1102 осіб, які зараз за сепаратизм і сприяння сепаратизму знаходяться під вартою в Україні, або нібито знаходяться. Такий закон повинен стосуватися й тисяч тих, хто зараз перебуває на територіях, непідконтрольних Україні, і продовжує там займатись антиукраїнською діяльністю. Безумовно, українська сторона на це піти не може.
Повернемося до ще одного моменту. Дуже часто, особливо раніше, в 2014 і частково в 2015 роках, з обох сторін люди затримувалися просто безневинно – як для викупу (скажімо правду) так і, можливо навіть частіше, для обміну. Коли були при владі в так званих ДНР і ЛНР «польові командири», це відбувалося легше. Вашому покірному слузі свого часу в інтерв’ю відкрито про це розповідав той самий Юрій Тандіт, а не відкрито ще багато спеціалістів повторювали те саме. Обміни відбувалися легше.
Коли росіяни влаштували там жорстку вертикаль, що більш-менш завершилося на початку 2016 року, обміни загальмували. Як ми знаємо зі слів Ірини Геращенко, представника президента України з врегулювання ситуації в цьому регіоні та голови гуманітарної підгрупи, уже цього літа, коли начебто домовилися про обмін всіх на всіх, та сторона загальмувала цей процес із не зовсім зрозумілих причин. Звичайно, звинувачуючи, в свою чергу, нашу сторону.
В цьому контексті головне – розуміти, що обмін полоненими, або звільнення заручників, називайте це як завгодно, для сепаратистів і Москви, яка стоїть за ними – це лише інструмент досягнення політичних цілей. І те, що вони говорять про необхідність прийняття закону про амністію, як нібито категоричну умову обміну, яскраво підтверджує мої слова.
Тому Україна перебуває тут у глухому куті: ми не можемо прийняти такий закон, поза всяким сумнівом, але водночас ми повинні робити все для звільнення своїх людей.
І тоді виходить, на жаль, що ті, хто організовує й бере участь у акціях на кшталт «влада не робить достатніх кроків для звільнення наших полонених», грають на руку сепаратистам і Москві. Я не хочу сказати, що йдеться про розгойдування човна, я просто говорю про об’єктивні обставини.
Також хотілося би нагадати, що зараз, коли записується цей відеоблог (3 серпня, друга половина дня), у Мінську відбувається чергова зустріч Контактної групи. І вже згаданий мною пан Тандіт напередодні пообіцяв якісь приємні сюрпризи у плані обміну чи звільнення полонених. На той час, коли ви будете дивитися це відео і читати текст, стане відомо, чи вдався цей сюрприз, наскільки, і в чому він, власне, полягав.
Але, в кожному разі, я з упевненістю прогнозую, що обміну всіх на всіх не станеться (цей прогноз здійснився, - ONLINE.UA). І, на жаль, його не станеться не лише сьогодні, а ще дуже багато місяців. Шантаж з боку сепаратистів і Росії, яка за ними стоїть, буде тривати не менше, ніж Мінський процес. А Мінський процес буде тривати ще формально до Нового року, а насправді – поки невідомо до якого Нового року, до 2017 чи, може, ще й до наступних Нових років. Це з печального, що я маю повідомити.
Але якщо в дійсності вдасться звільнити, хоча б за формулою 25 наших за 50, 100, 150, так би мовити, «їхніх», - це вже буде непогано. Тому що слід пам’ятати: кожне життя і свобода кожного нашого бійця або цивільної особи для нас повинні бути безцінними. Бо інакше в усій цій боротьбі просто немає сенсу.
Зі сподіваннями на те, що хоч якийсь обмін здійсниться найближчими днями, я й завершую цей блог.
